Зараз зі скрипом і протидією повертається до нас наша непроста історія. Особливо «не везе» тим, хто мав свого часу «смертний гріх» воювати за Україну проти її ворогів – комуністів, які багато років успішно паплюжили пам’ять цих борців. Для багатьох українців вони є ворогами і досі, хоча ці українці (і серед них переважна більшість влади) живуть у державі, за яку боролися «вороги», які у кращому разі забуті, у гіршому – кожна згадка про них викликає незрозумілу малоросійську лють. Проте серед забутих є ті, якими може пишатися будь яка нація. Яка поважає себе. Яка поважає…
Мова йде про одного з таких діячів, талановитого полководця Володимира Сікевича, війська під проводом якого визволили Харків від більшовиків буремною весною 1918 року.
Володимир Сікевич народився у мало відомому тоді містечку Тараща під Києвом (за іншими даними у Києві) 5 вересня 1870 року у родині барона Василя Сікевича, таращанського предводителя дворянства. Під час національно-визвольної війни 1917-1921 років у Тараща стала однією з повстанських республік проти німців, організованих есерами (їхню славу більшовики згодом приписали собі).
Після закінчення гімназії Володимир Сікевич пішов до армії. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі та Київському піхотному юнкерському училищі 1890 року. Службу розпочав у 131-му піхотному Тираспольському полку ад'ютантом командира батальйону, потім командиром роти, помічником командира батальйону. Учасник війни з японцями, нагороджений п’ятьма медалями.
Під час Першої світової війни він був вже підполковником і очолив 6-ий піхотний Ладозький полк Південно-Західного фронту, тобто воював безпосередньо в Україні проти австрійців (серед яких значну кількість також мали українці). Згодом Сікевич став командиром 36-ї піхотної бригади. Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю. 1917 року йому було присвоєне військове звання генерал-майора.
На жаль, зараз не знаємо, як Сікевич зберіг українську ідентичність, прослуживши майже 30 років у російській армії, яка, м’яко кажучи, не сприяла цьому. Як і багато інших офіцерів, він не сприйняв більшовицького перевороту. Проте він пішов служити не в білу армію, яка тільки зароджувалась, а до української.
Треба зазначити, що армії молодої української держави не везло. Один з керманичів тодішньої України соціал-демократ Винниченко активно виступав проти неї, мовляв ми люди мирні, не збираємось нікого завойовувати, тому нам армія не потрібна. З листопада 1917 до початку 1918 років українські військові підрозділи створювалися завдяки лише приватній ініціативі офіцерів-українців, серед них і Сікевича.
Одним з центрів зародження української армії був Харків. Там колишній очільник військового секретаріату (міністерства) Симон Петлюра і капітан Олександр Удовиченко створили Гайдамацький кіш Слобідської України. На початку 1918 року Сікевич був призначений командиром одного з підрозділів полку.
Гайдамацькій кіш розгромив більшовицьке повстання на київському «Арсеналі» і брав участь у боях з більшовицькими військами під командуванням Муравйова за Київ. Як тільки Київ відбили у більшовиків (1 березня 1918 року) Гайдамацькій кіш розвернули у Запорозьку дивізію армії УНР під командуванням підполковника Зураба Натієва. Володимир Сікевич був призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу цієї дивізії, на його чолі визволив від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву (під час штурму Полтави було захоплено 1, 5 тис. вагонів награбованого більшовиками майна) і Харків.
У Харкові в квітні 1918 року Запорізьку дивізію Натієв і Сікевич розгорнули у Запорізький корпус, включивши величезну кількість добровольців. Корпус став одним з наймогутніших формувань молодої української армії.
Там же, у Харкові Володимир Сікевич очолив Донецьку групу Запорозького корпусу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка мала завдання звільнити Донбас. 15 квітня війська під його командуванням зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаків. Доречно буде згадати, що у складі Донецької групи воювали Володимир Сосюра і Олександр Довженко (зрозуміло, що у часи СРСР про це не згадувалося). Наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією і організували охорону кордону.
У період Гетьманату генерал Сікевич був призначений командиром 14-го піхотного полку, штаб якого стояв у Бахмуті (Артемівськ), який охороняв східний кордон України.
Після розгрому гетьманату Скоропадського частинами Директорії під проводом Симона Петлюри, той згадав про одного з командирів Гайдамацького коша і доручив Сікевичу бути військовим аташе в Австрії, де той очолив репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР.
1920 року Володимир Сікевич отримав доручення бути послом УНР в Угорщині, де він заприятелював із її лідером адміралом Хорті. Після окупації України російськими червоними військами уряд РСФРР чинив тиск на Хорті, щоб той видав родину Сікевича Москві, проте той допоміг 1924 року виїхати генералу до Канади.
У Канаді Сікевич очолив антибільшовицький рух. Він мріяв об’єднати під українським прапором усіх антибільшовицькі налаштованих українців. Був видатним політичним діячем, його називали українським левом і батьком-отаманом. Став за кордоном провідною фігурою в українському русі опору більшовикам, генерал виступав по усьому світі з лекціями і промовами. На його ювілей з усього світу приїхало понад 2,5 тис. чоловік; йому були надіслані поздоровлення з більш ніж 35-ти країн. На зустрічі з королевою Єлизаветою та королем Георгом представляв українських вояків. Автор спогадів та низки публікацій з історії українських визвольних змагань.
Про популярність Сікевича можна судити по тому, що на його похорон 1954 року зібрав 3.5 тисячі людей. Усі, хто був присутній на церемонії прощання у центральному залі Торонто, могли побачити іменний хрест і орден св. Володимира та шаблю, прикрашену червоною стрічкою Симона Петлюри. Прощання тривало 6 днів, люди йшли безперервним потоком. Багатотисячна процесія нескінченними лавами йшла вулицями Торонто. Журналісти писали, що такого похорону Торонто ще не бачив.
Він був похований в Торонто на кладовищі «Проспект», де знайшли останній притулок багато видатних осіб.
Про Сікевича із зрозумілих причин мовчали під час СРСР, мовчанка продовжується і зараз. Тільки цього року у Києві відкрито пам’ятник воякам УНР Київщини, де викарбуване ім’я Володимира Сікевича. Громадський діяч з Горлівки (Донеччина), член історичного товариства «Українська варта» Ігор Славгородський ініціював відкрити у Горлівці меморіальну дошку Сікевичу, війська якого розбили під Горлівкою більшовиків у квітні 1918 року. Однак ініціативу не підтримали місцеві депутати, які заявили, що Сікевич «убивал наших». Совок, проти якого багато років боровся український генерал Володимир Сікевич, і досі рулить…